Інноваційний фактор делінквентності в економічній сфері (кейси корупції та тіньової економіки)

Корупція та тіньова економіка є важливими суспільними проблемами та загрозами, оскільки перешкоджають нормальному функціонуванню та соціально-економічному розвитку суспіль­ства. Корупція як соціальне явище в певному обсязі проявляється у будь-якій країні, загострюючи всі зростаючі протиріччя у відносинах між суспільством і державою, особливо в кризових й трансформаційних умовах. При розробленні антикорупційної політики досить часто поза увагою виявляються менш помітні, але, можливо, найважливіші чинники її появи та подолання: інституційні, культурні та “когнітивні”. Ступінь їх розвитку впливає на розвиток тіньової економіки: з одного боку, вони сприяють протидії неформальної діяльності, не допускають посилення криміналізації суспільства; з іншого боку, сприяють формуванню тіньової культури та інституціоналізації тіньової економіки. Мета дослідження полягає у визначенні впливу соціокультурних факторів на розвиток тіньової економіки та корупції, визначенні концептуальних основ інноваційного проєктування антикорупційних заходів. У дослідженні тіньову економіку та корупцію розглянуто як механізм недостатньої функціональності державних інститутів. Запропоновано розглянути тіньову економіку та корупцію в межах моделі взаємодії архетипів як інститутів, що породжують цінності, і держави як системи інститутів, яка ці цінності використовує. Проаналізовано ряд емпіричних досліджень, метою яких було визначити вплив культури на тіньову економіку та корупцію. Проаналізовано досвід Фінляндії, яка займає провідні позиції рейтингу індексу сприйняття корупції як країна з найменшим рівнем корупції. Визначено, що принципи належного управління, етичні норми та рекомендації прописані у багатьох нормативних актах Фінляндії, є суттєвою, невід’ємною частиною керівництва державою. У межах дослідження запропоновано поєднати дослідницький підхід Вебера з теорією інституційних перетворень. Інституційний та інноваційний (технологічний) розвиток містить у собі два компоненти – інноваційні, що утворюються в результаті природного відбору або проєктування, та імітаційні, що виникають унаслідок запозичення (трансплантації) інститутів з інших інституційних систем. Указаний підхід є доречним для інституційно-еволюційної стратегії формування антикорупційної стратегії національної системи “сталий розвиток – безпека”, мету якої можемо визначити як підтримку природної еволюції наявного інституту (комплексу інститутів) у межах певної стратегії, яка може містити в собі як інституційні інновації, так і запозичення. Початковий (наявний) інститут можна “трансплантувати” або “розробити”, або ж він може виникнути в процесі розвитку внутрішнього інституційного середовища. Перевагою інституційної стратегії, на думку автора, є широкі можливості адаптації та корекції в процесі розвитку інститутів.